«Док» Дмитро Огінський – фельдшер, який загинув, рятуючи життя на передовій
Війна, як безжальний хижак, рве на шматки українські сім’ї, залишаючи по собі невимовний біль і порожнечу. Вона забирає найрідніших, тих, хто ще вчора був опорою, світлом, сенсом життя. У цій безкінечній скорботі ми одначе маємо пам’ятати й про тих, хто, попри все, дивився смерті в очі, рятуючи інших. Історія Дмитра Огінського, бойового медика з позивним «Док», є однією з таких болючих, але водночас надихальних історій про незламний дух, самопожертву та безмежну відданість покликанню.
«Робота була його пристрастю»
Дмитро Огінський народився 6 листопада 1978 року у селі Красносільці колишнього Збаразького району на Тернопільщині. Його дитинство минуло в багатодітній родині – їх було четверо, Дмитро мав сестричку-двійнятку. Ще з юних років він мріяв про медицину, це було його справжнє покликання. Попри початкові вагання сестри, обоє вступили до Кременецького медичного училища імені Арсена Річинського. Проте долю Дмитра перервала армія – його призвали на військову службу в Криму. Після демобілізації він повернувся, аби все ж таки здобути омріяний диплом фельдшера.
Саме тоді, 2002 року, до училища вступила його майбутня дружина, Любов Огінська. «Він прийшов довчатися, а я – на навчання. Ми познайомилися, і, здається, вже й не розлучалися. Я відразу відчула душею й серцем, що це моя доля, моя друга половинка», – з тремтячим голосом згадує пані Любов. Через три роки, після її закінчення медучилища, вони зіграли весілля, і Дмитро переїхав до Козови, звідки родом була Любов.
Свою професійну діяльність він розпочав у Козівському відділі Тернопільського міськрайонного центру Державної установи «Тернопільський обласний центр контролю та профілактики хвороб МОЗ України», тоді ще відомого як санепідемстанція. Він працював помічником лікаря-епідеміолога, а згодом – помічником лікаря з гігієни праці. Робота була його пристрастю. Дмитро надзвичайно захоплювався комп’ютерними технологіями, які активно впроваджували у медичній сфері. «Бувало, що працював без вихідних, виходив на роботу й у свята, й у неділю. Він жив цим, вивчав комп’ютер, різні програми», – розповідає дружина. Дмитро був надзвичайно відповідальним, розуміючи, що від його роботи залежать важливі звіти та дослідження. «Розумієш, на мені велика відповідальність, я мушу вносити різні дані у систему, робити звіти, від цього залежать дослідження», – переказує його слова пані Любов.
Коли прийшов COVID-19, Дмитро фактично жив на роботі. Ризики були величезними, виклики йшли один за одним, але він цілковито віддавав себе боротьбі з невидимим ворогом. Був час, коли задумувався про здобуття вищої медичної освіти, але життєві обставини та відповідальність за сім’ю змусили відкласти цю мрію.
24 лютого 2022 року вибухнула велика війна. Дмитро, як і тисячі інших українців, отримав повістку. Його військове минуле стало визначальним і вже 26 лютого він був у лавах Збройних сил України, приєднавшись до 105-ї окремої бригади територіальної оборони. Після навчань на Тернопільщині в березні 2022 року його відправили на схід. Спочатку на Харківщину, під Ізюм, а після звільнення Ізюма – на Донецький напрямок.
Ціна порятунку
На фронті Дмитро Огінський служив бойовим медиком з позивним «Док» у званні молодшого сержанта. Його професійні знання та неперевершена відданість справі рятували десятки життів. «Завжди телефонував чи писав: «Любо, тут є військові то з цукровим діабетом, то з високим артеріальним тиском, то ще з іншими недугами, потрібні необхідні медикаменти. Можливо є змога дістати?». Я відразу ж з лікарями, медперсоналом лікарні шукали все необхідне, все, що було в наших силах. Побратими йому щиро дякували за поміч», – згадує пані Люба. Дмитро був тією людиною, яка ніколи й нікого не залишала в біді, завжди простягаючи руку допомоги. «Був дуже доброю й щирою людиною. Вийшовши заміж, я справді була «за мужем», це відчуття нині, на жаль, звісно, знайоме далеко не кожній жінці. Він мені замінив цілий світ. А тепер цілий світ не може мені замінити його одного», – із сумом каже дружина.
Попри те, що посада бойового медика натякала на перебування у «більш спокійних» місцях, Люба добре розуміла, що на війні немає безпечних зон. Вона тихо просила чоловіка, щоб вони спробували знайти спосіб повернути його додому, але відповідь Дмитра була різкою та категоричною: «Я маю бути тут! Як дивитимуть у вічі нашим дітям, якщо піду?». Ці слова відображають усю глибину його характеру, його незламну волю та почуття обов’язку.
Ціною власного життя він врятував побратима. Це сталося 15 лютого 2023 року у селі Масюківка Куп’янського району Харківської області. За словами дружини, вже після похорону до неї підійшов побратим Дмитра й розповів страшні деталі: «Любо, Дмитро вмів надати допомогу, він знав, як це робити майстерно, а ось коли його поранили, ми не знали, що зробити, він просто стік кров’ю». У медичному висновку – масована крововтрата. Проклятий снайпер влучив у Дмитра тієї миті, коли він кинувся рятувати пораненого бійця, а за ним вибіг і його побратим Дмитро Мельник, який загинув на місці. Дмитра Огінського військові намагалися ще врятувати, здавали кров, але не встигли. Вони просто не довезли його. Цей день, 15 лютого 2023 року, чорною ниткою вплелося у життя родини Огінських, назавжди змінивши їхній світ.
Посмертно Дмитро Огінський був нагороджений нагрудним знаком «105 окрема бригада ТРО» – скромна, але важлива відзнака його жертовності та мужності. Ім’я та подвиг Дмитра тепер увіковічені. Його світлину розмістили на стенді загиблих Героїв російсько-української війни у селищі Козова, а пам’ятний знак з’явився на фасаді Козівського відділу Тернопільського міськрайонного центру Державної установи «Тернопільський обласний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров’я України», де він працював.
Неперервна нитка любові
Дмитро Огінський був не лише високопрофесійним медиком і хоробрим воїном, а й надзвичайно люблячим чоловіком і неперевершеним батьком. Його син Тарас і донька Тетяна завжди могли розраховувати на батькову підтримку, пораду та розуміння. Наразі доньці 20 років, синові – 19. Тетяна навчається у Київському університеті імені Бориса Грінченка, де вивчає китайську мову. Син – студент Бережанського агротехнічного коледжу.
Пані Люба згадує доленосну відпустку Дмитра незадовго до його загибелі. Це було цілком випадково – він мав бути вдома у лютому, коли й загинув. Але 26 січня в доньки Тетяни був 18-й день народження. Батько, бажаючи будь-що потрапити на повноліття доньки, помінявся відпустками зі своїм побратимом. Будучи на передовій, він неабияк здружився з Дмитром Мельником на позивний «Брат». Тож приїхали разом на свято доньки й, на жаль, обидва загинули через два тижні.
Дмитро змалку закладав у своїх дітей найважливіші цінності: бути людяними, не проходити повз, якщо хтось потребує допомоги. Пані Люба згадує момент, коли вони проводжали Дмитра на пероні: «Він зловив сина за руку, притиснув до себе й каже: «Тарасе, я залишаю на тебе маму та Таню, доки я там – ти найстарший у сім’ї». Я здивовано глянула, ще й обурилася: «Дмитре, ти що таке дитині кажеш?». А він гостро відповів: «Жінко, ти в чоловічу розмову не втручайся!». У цих словах був весь він. Наче відчував, що більше не зможе бути з нами, але мусив комусь доручити бути головним». І справді, Тарас дуже швидко подорослішав, став опорою для родини, допомагає та підтримує, як вчив тато. Він навіть носить військовий одяг батька та, як зізнається мати, іноді їй здається, що на неї дивиться сам Дмитро.
Тетяна ж була справжньою «татовою донею». Дмитро підтримував її в усіх починаннях, поїздках за кордон, захопленнях книгами. «Я іноді навіть сварила його, мовляв, ти її пестиш», на що Дмитро відповідав: «Любо, а хто ж її попестить, як не тато»«. Загибель батька стала для Тані величезним ударом. Вона дуже схожа на Дмитра характером, повадками, навіть мислить так, як він. Зараз Тетяна у Сполучених Штатах за студентською програмою, але щоразу, коли телефонує, просить маму, коли та йде на цвинтар, купити великий букет квітів, покласти на могилу батька та сказати, що це від неї.
Культ сім’ї був закладений у Дмитра з дитинства. Він безмежно любив і поважав свою маму. Навіть під обстрілами, перебуваючи в зоні бойових дій, телефонував їй, аби почути її голос і розповісти, що в нього все добре, щоб материнське серце не боліло. Його особисті якості – мужність, хоробрість, доброта, світлий характер – підкреслюють не лише рідні, а й побратими, які називали його сміливим, найкращим, сильним духом і завжди готовим прийти на допомогу. Крім того, Дмитро Огінський мав захоплення: любив читати книги, цікавився комп’ютерними технологіями та риболовлею. Він був душею компанії.
Щаслива українська родина, де панувала любов, злагода, взаємоповага й взаємовиручка, де батьки кохали один одного, а діти поважали їх, де мріялося, будувалося, жилося… І в один момент клятий ворог знищив їхній спокій, їхнє сімейне щастя, забравши надію, опору, голову родини.
Ми, українці, платимо невимовно високу ціну за нашу свободу. Дмитро Огінський пожертвував собою, щоб у нас була можливість жити, він кинувся під обстріли, аби витягнути побратима, бо по-іншому не міг, бо знав – це його покликання допомагати тим, хто потребує його підтримки. Коли настане довгоочікуваний день Перемоги, помолімося за цих янголів у білих халатах, завдяки яким ми й мільйони українців живі. Пам’ять про Дмитра Огінського має жити, адже вона – нагадування про ціну свободи та велич людського духу.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлина з особистого архіву родини Огінських